Моє село

Село моє, пишаюся тобою

Усім що маєш, що даєш мені.

Садок вишневий і верба крислата,

Ставки, поля і батьківський поріг.

Пишаюсь вами, бережу вас свято

І низько вам вклоняюся до ніг.

(Інна Борсукова, випускниця Водянського НВК)

Село Водяне має своєрідну історію, яка сягає ще часів сивої давнини нашого краю.

В ході російсько-турецької війни 1710-1711 років та Прутського договору султанській Туреччині вдалося заволодіти Правобережною Україною по річку Велика Вись. Тут загарбників було зупинено, бо повновода звивиста річка була важкодоступною для ворога, а до цього ж на вищому правому березі її були козацькі укріплення, де у потайних місцях стояли гармати.

З турецькою грабіжницькою агресією не міг миритися український народ. Він, тікаючи з південних степів України, організовувався у військові об'єднання українського козацтва, завдавав тяжких ударів агресору.

У ті далекі часи на землях нинішнього села Кримки будували козацькі укріплення - городки, під охороною яких засновувались малі поселення - хутори. На межі лісостепу і степу, на землях нинішньої Кавунівки, височіла восьмиметрова козацька сторожова могила, яку населення називало «баштовою могилою». З неї козацькі сторожові дозори оглядали навколишню місцевість на віддалі до 30 км і подавали сигнали про наближення ворога. А пізніше, близько трьох століть, вдячне їй було навколишнє населення за те, що вона служила орієнтиром на місцевості під час далеких подорожей. Ця могила, як з'ясувалось тепер, стояла на найвищому місці у Черкаській області. Тільки від м. Шполи вона знаходилася вище на 104 м. Жаль, що ця унікальна історична пам'ятка знесена. У напрямку півночі, на відстані 1 км від сторожової могили, або півкілометра на схід від с. Кавунівки, міститься козацьке поселення Червоний городок, в якому жили козацькі сім'ї і займалися землеробством. В пониззі Червоного городка вирощене збіжжя козачки молотили на спільних токах. Від цього і нині це урочище називається Бабські токи. Що до назви городка Червоний, то найбільший ймовірно, що вона походить від кольору хат-мазанок, які козачки мазали нечаївською червоною глиною. Білою глиною хат в той час ще не мазали.

На південному схилі Бабських токів містилося два військових козацьких укріплення. Нині ці місця називаються Макітерка та Косогір. Це були прекрасні природні укріплення з півдня, а із заходу вони були обкопані глибоким ровом.

В укріпленнях стояли гармати, а навкруги укріплень - «вовчі ями», на дні яких були збиті гострі кілки. Підступи до цих козацьких військових таборів охоронялися вартовими.

Було козацьке укріплення і там, де зараз с. Водяне - на найвищому місці, в районі теперішнього магазину «Ромашка». Там розміщувались козацьке житло,майстерні для ремонту та виготовлення зброї, а також довгий підземний тунель, який до сьогодні ще ніким незвіданий. Тунель служив козакам добрим сховищем і надійним захистом від ворога. Вхід до тунелю нині забитий землею.

Внизу від козацького табору, в напрямку с. Лип'янка, простягнувся яр, по якому в той час текла бурхлива річка. Початком її був чотириметровий отвір у поперечнику, з підземелля якого била фонтаном вода. Очевидно, в цій місцевості була підземна річка або озеро, і вода під впливом сили деформації земної кори знайшла витічний отвір саме тут.

Річка затоплювала береги, зносила вирощений урожай, руйнувала греблі водойм, які будували тоді поселенці. Від великої кількості витічної води предки називали цю місцевість водяною, а звідси і пішла назва поселення Водяне. Ця назва нашого села збереглася й нині. Звичайно, цієї красуні-річки вже давно немає: її витічний отвір забито хмизом, клоччям, старим одягом, землею. Приводом до цього, як розповідають довгожителі, стало утоплення проїжджого пана та двох його коней, запряжених у бричку. Нині на цьому місці, в лузі колишньої садиби Харитона Ілліча Жулинського, росте віковічний кущ калини, живий свідок тих далеких часів.

Між Водяним і Кримками містився козацький замок, в якому трималась велика залога, зберігалось багато різних цінностей та озброєння. Від слова «замок» нині урочище називають Замчищем.

З північної сторони с. Водяне, на відстані 3 км, проходив (через Шполу - Златопіль) чумацький шлях, який пізніше став відомим торговим шляхом. По ньому перевозилося багато різних товарів, за що бралося мито. Місцем цього податкового збору була митниця. А з часом тут заснували хутір (нині Лип`янської сільради), який і тепер має назву Митниця.

Обабіч цього історичного шляху і донині ростуть могутні липи, які могли б чимало розповісти про побачене за свою багатовікову історію. Вони витримали усі випробування часу і зберегли до глибокої старості свою силу, красу.

На півдні від с. Водяне проходив інший торговий шлях (через Звенигородку - Новомиргород ). По ньому безперервно перевозили товари. На цьому шляху на деякій відстані від с. Водяне стояв трактир та постоялий двір. Від слова «трактир» це урочище і зараз називається Трактиром. Неподалік цього місця - ярок, в якому рясніють мілководні кринички з чистою і прохолодною водою.

...Кожне село зберігає у своїй історії якісь загадкові, недостатньо зрозумілі для прийдешніх поколінь факти, що оповиті таємничим ореолом мовчанки, а інколи й подиву. Такою таємниче-трагічною подією для жителів Водяного став підрив місцевої церкви 3 червня 1966 року о 2-ій годині ночі військовою командою підривників.

За словами директора Київської художньої академії В. Назарова, водянська церква була єдиним чудово збереженим екземпляром готичного стилю у Європі. Подивитись на неї приїжджали інженери, будівельники, архітектори та прості люди з віддалених місць.

До 1900 року водянці відвідували так звану «стару» церкву, неподалік якої знаходилась дзвіниця. Але на зламі ХIX-XX століть стара церква згоріла від удару блискавки.

У 1905 році розпочалось будівництво нової церкви під керівництвом інженера, якого називали не інакше як «ваша величність». Щоразу цей поважний чоловік приїжджав у Водяне фаетоном, у який запрягалося четверо коней. З кожного подвір'я збирали пожертви на будівництво святої будови по 3 карбованці. Хто не міг здати потрібної суми, давали хлібом, за який потім виручалися гроші. Були й спеціальні ходаки з підводами, що збирали пожертви по сусідніх селах.

Загальна вартість новозбудованої церкви становила 45 тисяч золотих карбованців. На її будівництво використано 2620 куб. м деревини, а висота була 44 сажні. До того ж, талановиті майстри замість цвяхів застосовували дерев'яні чопи та кілки. Цей, без перебільшення, шедевр будівництва, за переказами очевидців, було видно аж із Новомиргорода, оскільки знаходилася церква на узвишші та й Водяне розташоване на одній з найвищих точок у Шполянському районі.

Готичність та витончене зодче оформлення церкви притягували до неї не лише місцевих жителів,а й мешканців сусідніх сіл. До всього цього, церква мала свої обчислювальні координати і використовувалася у цивільній, а пізніше - і у військовій топографії.

Будучи повністю дерев'яною, церква мала залізні куполи. Зсередини приміщення також відзначалося величчю і багатством. При церкві діяв хор із 40 чоловіків. Неподалік жив батюшка. Біля церкви були давні поховання заможної родини Снігурів, на місці яких знаходилися пам'ятні плити, що зникли з появою у селі німецьких солдатів. Відправа велася щонеділі та на свята, на далекі відстані було чутно звук великих церковних дзвонів. Збиралося багато людей, що молилися у величезному залі. Хор був розміщений високо над присутніми у церкві людьми, що додавало його співові більшої урочистості. Перед Великоднем дзвони було чутно щодня. Щороку на Дмитра (8 листопада, на храм), при церкві варили благодійний обід і пригощали ним бідних. А оскільки Водяне на той час було заможним селом, то й на гробки бідності роздавали пожитки з спеціально призначених для цього підвод. Щонеділі люди приходили до церкви гарно вбрані на відправу, а коли святили паски на Великдень, то ставав народ навкруги церкви, а батюшка проводив обряд з корогвами, обходив усіх прихожан.

Під час колективізації церкву закрили і зберігали у її приміщенні зерно, а тому там регулярно ремонтувалася підлога. Таке ж призначення було у водянської церкви під час Великої Вітчизняної війни, а також у 1948 - 1960-х роках. Ікони ж зберігалися на своїх місцях.

За німецького панування у Водяному на деякий час церква відновила своє функціонування. Та в січні-лютому 1944 року село знаходилося в зоні фронтової лінії німецьких загарбників. Церква була замінована майже сотнею німецьких протитанкових мін, які знаходилися в усіх кутках приміщення. І лише в першій декаді 1944 року, після звільнення села від німців, радянськими саперами було розміновано церкву.

Збережена від чужоземних загарбників, водянська красуня-церква була знищена згідно з рішенням місцевої влади. В ту горезвісну червневу ніч від могутнього вибуху по відчинялися двері та побилися вікна навколишніх будинків. Від величезного полум'я згоріло 80 учнівських парт та віконні рами зі школи №2, що знаходились на тимчасовому зберіганні у церкві.

На той час по області було знищено більше 30 церков, матеріал з яких міг би, у крайньому випадку, пригодитися на будівництво шкіл або ж лікарень.